Різні давньогрецькі філософи мислителі говорили про танець, як спосіб розвитку душі і тіла. Серед них творець поем «Іліада» та «Одіссея» – Гомер. А також, Есхіл, батько європейської трагедії. І, Софокл, афінський драматург. Танець досить часто ставав предметом дискусії, філософи та релігійні лідери застосовували танцювальні образи як метафори. Приклад такого метафоричного образу можна помітити у Аристотеля, він порівнював рух матерії з танцем у своєму творі «Метафізика».
«Про танець» – перший трактат, повністю присвячений саме мистецтву давньогрецького танцю, був написаний Лукіаном. Автор розмірковував про роль та значення танцю в житті людей та описував вимоги до людей, які вирішили присвятити себе цьому мистецтву. «Танець пов’язаний з дією, що виявляє розум танцюриста, а також напруженість його тілесних вправ». «Танець виявляє розум», але, також, і впливає на мислення та сприйняття людей через почуття рівноваги, послідовності, порядку чи алгоритму, відчуття простору, схильність людини до тілесно-духовного пізнання.
Згідно з Піфагором, давньогрецьким філософом, математиком і містикою, існує зв’язок людини і всього світу за принципом подоби. Споглядач, що відчувся в танцюючого, сприймає образ, створений танцюристом. Танцюрист, наділений емпатією, також відчуває, як спостерігає за ним глядач, як дивиться на нього світ. Реагуючи на ці відчуття, танець змінюється. Так, на основі зв’язку, з’являється діалог і танець починає говорити, говорити за допомогою рухів. Світи танцюриста та спостерігача спілкуються та взаємодіють у цей момент.
Вже в цивілізаціях Стародавньої Греції та Стародавнього Риму не ставилося під сумнів питання присутності розуму в танці та онтології розуму в танці. Онтологія – вчення про буття і існуюче як таке, що вивчає принципи та закономірності буття. Філософ Анаксагор описував вселенський розум (Нус), як найтонша і найлегша речовина, що містить повне знання про все і має найбільшу силу спричиняти рух і благоустрій. Тобто, танець, у уявленнях мислителів був безпосередньо пов’язаний із вселенським розумом і ним породжувався.
Танець був цікавий Сократу, Платону та Аристотелю, які досліджували виховні та естетичні функції мистецтва. У розвитку ідеї онтології розуму, у платонівській інтерпретації, душа ділиться на три частини: розум, волю і почуття. У танці також виявляються розум/душа в трьох іпостасях: раціональної, вольової і чуттєвої. Перед танцюристом стояло завдання навчитися якомога точніше показувати ці якості розуму/душі, пропускаючи їх через себе.
Загальноприйнятою була ідея, згодом озвучена Платоном: «Той, хто не вправлявся в хороводах – людина не вихована, а той, хто і зараз вправляється – той вихований». У «Законах» та «Державі » Платон красномовно описує переваги танцю. У його естетиці мистецтво хороводу займає дуже високе місце. Хоровод взагалі трактується у Платона як найбільш цілісне та синтетичне мистецтво, яке поєднує у собі кілька напрямків творчої діяльності. Понад те, він створив власну класифікацію танців. Платон говорить про основи пісень і танців як спочатку вроджених людині.
Слід також зауважити, що антична етика мала на меті виховання гармонійної людини, де інтелектуальний, фізичний, моральний, естетичний розвиток було б об’єднано. Духовне виховання пов’язувалося з фізичним удосконаленням.
У первісній культурі танець як частина релігійного культу міг забезпечувати входження в особливий психологічний стан, в якому можливі різні містичні контакти. У період античності характер танцювального буття дещо змінюється у бік морального на людини. Тепер танець впливає не лише на психологічний стан, а й на етичні якості людини. Ідея загальної гармонії, сприйняття людини частиною природи та громадянина політичного поліса пронизувала і танцювальне буття, яке звеличувало та пропагувало чесність, справедливість та інші моральні якості людини. Укорінилося уявлення про те, що мистецтво танцю гармонійно розвиває як фізичну, так і духовну сторону людини.
Література:
1. Осінцева Надія Володимирівна, автореферат дисертації на тему: «Танець в аспекті антропологічної онтології» 2006 р.
facebookПро автора
