Дивовижні відкриття Вікентія Хвойки допомогли відкрити визначну Трипільську культуру
2 листопада – День пам’яті Вікентія В’ячеславовича Хвойки – Видатного археолога, який відкрив
Трипільську культуру на території України.
Вікентій В’ячеславович Хвойка (21 лютого 1850, Сьомін,
Чехія – 20 жовтня (2 листопада) 1914, Київ), український археолог (чеського походження).
Саме йому ми
зобов’язані знанням про таку творчу та таємничу, знамениту своїми дивовижними керамічними
високотехнологічними виробами, орнаментами, обрядами, трипільську культуру.
Ця культура
плідно і з великим інтересом вивчається в наші дні в університетах по всьому світу і дивує своєю різноманітністю
тих, хто чує про неї вперше.
Як же розпочинався шлях вивчення трипільців? Це дивовижна історія про відчайдушні і
таких успішних на той час кроків Вікентія Хвойки як археолога, який несподівано відкрив світ Трипілля для себе, а
потім, великими зусиллями, зміг поширити їх у науковий світ.
І про його становлення як науковця, адже в історії
дореволюційної вітчизняної археологічної науки немає іншого такого археолога, який зробив би стільки
відкриттів.
Перш ніж у 1876 році емігрувати до Російської імперії, Хвойка побував у Празі, де перебивався тимчасовими заробітками. У 18-річному віці мандрував Австрією та Німеччиною. Значну частину – пішки. Завітав у історико-археологічні музеї в Нюрнберзі, Майнці, оглянув давньоримські земляні укріплення вздовж Рейну та Дунаю, численні середньовічні замки. Все життя займався самоосвітою, вивчив найпоширеніші європейські мови.
Після своїх подорожей Хвойка селиться у Києві. Дехто каже: покинув батьківщину, щоб уникнути небажаного шлюбу з багатою, але нелюбимою йому дівчиною. Інші – що закохався у київську панночку Олександрівську, з родиною якої познайомився у Празі. Принаймні до Києва Вікентій Хвойка прибув разом із Олександрівськими, і якийсь час навіть жив у них. Але незабаром дівчина захворіла на невиліковну душевну хворобу. Хвойка до кінця життя залишався одинаком.
Перші 15 років у Києві заробляв викладанням – німецька, малювання та фехтування. Потоваришував із чеською родиною Дефорен. У селі Петрушки – нині Києво-Святошинський район – вони мали дачу. Коли Вікентій Хвойка вирішив присвятити себе сільському господарству, Дефорени дозволили йому облаштувати в їхньому сараї агрономічну лабораторію.
Але незабаром у селі Петрушки під Києвом на дачі сім’ї Дефорен на початку 1890-го сталася пожежа, агрономічна лабораторія згоріла. З димом зникли і всі результати дослідів агронома-аматора з розведення хмелю та “проса-росянки”.
Вогонь забрав і нагороди Хвойки з кількох сільськогосподарських виставок у Російській імперії, срібну медаль Паризької виставки 1889 року та диплом члена французької Аграрно-промислово-технічної академії. “Треба мати силу волі, щоб пережити важкі часи, і немає іншої опори, окрім Бога”,— написав він незабаром у листі до брата.
Хвойка дивився, як робітники розгрібають лопатами згарище клуні. І раптом помітив, що разом із землею вони викидають щось блискуче і кольорове. Обчистив знахідки. Виявилося, що це уламки синіх, зелених та рожевих скляних кілець. Хвойка їх відмив і повіз показати київським знавцям старожитностей. Ті пояснили: знахідки із згарища у Петрушках – браслети, які носили жінки за часів Київської Русі. Колекціонери дали за них 60 руб.: Пуд заліза для покрівлі тоді коштував 2 руб. 60 коп.
На агрономії Вікентій Хвойка поставив крапку. З’явилося нове захоплення – археологія. Ніколи не знаєш, де знайдеш, де втратиш.
“Я изредка бываю дома, – пишет он отцу в Чехию в мае 1891 м. – Ищу в разных местах то, что уже давно прошло, особенно первые следы наших славянских прародителей”.
Тогдашние археологи в Российской империи вели раскопки прежде всего в степи. Искали в скифских курганах – там не раз находили золотые украшения. Копателей, главную рабочую силу, нанимали в окружающих селах. Обычно платили им по 40-50 коп. в день. Для крестьян это были хорошие деньги: пуд муки – 16 кг – на рынке тогда стоил 1 руб. 40 коп. Рабочие поднимались на вершину кургана и под наблюдением археолога начинали оттуда копать так называемую яму-колодец или траншею. Копали, пока не добирались до древнего захоронения. Ценные вещи находили там далеко не всегда: многие могилы ограбили еще в древности. Или же это сделали недавние кладоискатели – те, которых сейчас называют “черными археологами”.
Именно в степи, на древних курганах, Викентий Хвойка получил первый полевой опыт археолога. Жара, столбы пыли и рои насекомых. И он уже увлекся. “В этом году хочу исследовать границу Харьковской, Курской, Черниговской, Екатеринославской и частично Херсонской губерний, куда через два-три дня отправляюсь”, – пишет в том же письме к отцу. А вскоре начнет копать сам – в Киеве и его окрестностях.
Хвойка всю жизнь выслушивал жалобы на “не профессионализм”, так как образования археолога не было. К примеру, председатель Императорской Археологической комиссии граф Алексей Бобринский говорил, что он – “дилетант без диплома”, “любитель-археолог без всякой научной подготовки”. Хвойка не спорил, а налегал на книги. Уже в начале 1890-х собрал профессиональную библиотеку и собственную археологическую коллекцию.
Покупка и продажа старинных вещей на рубеже ХIХ – ХХ вв., как и сейчас, были обычным явлением. Хвойка часто наведывался на “толкучку” на киевском Подоле. Там так называемые маклаки продавали археологические предметы. Могли и “дать наводку”, откуда происходит их “товар” – каменный, бронзовый или железный наконечник стрелы, копья или топора, металлическое украшение или стеклянная бусина, глиняный черепок с прихотливым узором или керамическая статуэтка.
Места для будущих раскопок Хвойка определял, ездя по селам вокруг Киева. Расспрашивал, при вспашке на полях не находили время каких старинных вещей, черепков. Крестьяне приносили свои находки, показывали, где их нашли. Так собирали информацию.
Стоянку первісних мисливців на мамонтів та інших доісторичних тварин Вікентій Хвойка виявив у серпні 1893 року на Кирилівській вулиці у Києві (нині – вул. Фрунзе, 59–61), там він помітив бивень мамонта. Справжність знахідки підтвердив професор Київського університету Володимир Антонович. Подальші розкопки виявили тут стоянку первісних людей, що увійшла до всіх підручників історії під назвою Кирилівської. Відкрита стоянка знаходилася на 20-метровій глибині глини і сягала 1000 м². Тут знайдено останки понад 60 мамонтів, безліч обпалених кісточок і багато вугілля та попелу (де-не-де 40—50 см завтовшки). Серед кісток мамонтів були тут кісточки носорогів, зуби печерного ведмедя ільва. Датується стоянка віком приблизно 20 тис. років, але висловлюються гіпотези про більшу давнину поселення. Тут було багато скребків для обробки шкур, різців для кісток, наконечників копій. Але найголовніше – велика кількість бивнів та інших мамонтових кісток. На одному з тих бивнів вигравірували загадковий орнамент.
Чутки про знахідки величезних кісток “допотопних” тварин швидко поширились Києвом. Громадськість надзвичайно цікавилася археологічними пошуками Хвойки, натовп киян, дізнавшись про знахідку мамонта на вулиці Кирилівській, після спроб побачити мамонта крізь паркан, тільки розлютилася і з криками “ура!” повалила ворота… Богомольні бабусі вирішили, що все це має чудодійну цілющу силу. Народ кинувся розтягувати кістки з розкопу. Хвойка обніс місце робіт парканом і найняв сторожа. Але це мало допомогло справі. Тому археолог прискорив роботу, а всі знахідки одразу описував та забирав у сховище.
“Навесні 1895-го я продовжував розпочаті 1893 р. розкопки в садибі пана Зіваля на Кирилівській вулиці. При знятті верхнього шару гори, що у садибі, траплялися робітникам товсті, глиняні черепки. Піднявши один із таких черепків, я був здивований складом глини, з якої він був зроблений, а ще більше оригінальністю орнаменту на ньому”. Так Вікентій Хвойка описав у польовому щоденнику перші враження від прикрашеної кераміки, яку незабаром назве трипільською.
На цій ділянці він розкопав кілька гончарних печей та близько 50 залишків жител-землянок. А в них – цілі та розбиті керамічні судини зі складним візерунком, глиняні статуетки людей та тварин, знаряддя праці та зброя з каменю та рогу. Такі знахідки на очі археологам потрапили вперше.
Згодом на південь від Києва, на околицях сіл Трипілля, Верем’я та сусідніх до них, Хвойка виявив залишки стародавніх селищ із численними зразками розкішно розписаного посуду. Перші уламки, як завжди, придбав у місцевих селян. Оранці тут діставали плугами не лише пофарбовані черепки, а й великі шматки обпаленої глини з відбитками соломи та дерев’яних паль.
Хвойка найняв бригаду землекопів традиційних 40-50 коп. на день і сказав їм копати траншеї. Вже перші розкопки виявили багатометрові глинобитні майданчики з цілими чи розчавленими розписаними судинами. Від величезних – понад метр заввишки – до маленьких, ніби іграшкових. Були глиняні статуетки людей та тварин, кам’яні наконечники стріл, копій. А також сокири та кістки домашніх та диких тварин. З розкопок цієї околиці Вікентій Хвойка не вилазив кілька років.
На одному з мамонтових бивнів також вигравірували загадковий орнамент.
Де брав гроші на розкопки археолог-аматор? У 1896-му обмовився в одному з листів, що йому “довелося, крім великої праці, зробити ще більші в матеріальному відношенні витрати”. Археологія і на той час була справою затратною. Тільки багатії, як граф Бобринський – господар великих маєтків та цукрових заводів у Сміли, могли дозволити собі вести великі розкопки за власні кошти.
Хвойчині захоплення археологією трималося головним чином на спонсорах – заможних київських родинах Ханенків та Терещенків, з якими мав дружні стосунки. Витрати їм компенсував отриманими знахідками, які потрапляли до приватних колекцій спонсорів. І час від часу проводив розкопки і за власний кошт. Отримував 1200 руб. на рік як хранитель археологічної колекції Київського міського музею. Заробляв і продаж археологічних матеріалів колекціонерам.
Останні свої роботи на трипільських поселеннях Вікентій Хвойка здійснив тяжко хворий на туберкульоз. Казав, що у Міському музеї, де працював із 1900-го, залишив свої легені, бо музейну будівлю звели у сирому місці на Олександрівській вулиці. Нині тут Національний художній музей України – вул. Грушевського, 6. Не стало Вікентія Хвойки 1914-го. Все своє майно – рукописний та ілюстративний архіви, бібліотеку та інші речі – він заповідав учениці, випускниці Вищих жіночих курсів Валерії Козловському.
Об авторе
